Насамперед, мушу спростовувати деякі звичайні маніпуляційні моменти. Так, автор поділив національну боротьбу українства на "галицьку", і "не галицьку". Хоча такого поділу на практиці, просто не існує: є тотальна, всезагальна боротьба всього українського люду, не залежно від місця проживання за українську справу й Ідею.

І ця борня триває по всій Україні, бо ж повсюди народ і далі живе в ярмі.

Так само дивними виглядають спроби показати боротьбу українства, зокрема, на ниві захисту історичної пам'яті та національної мови – як "провокацію". Це типово: переважно ліберали сприймають націоналістичну позицію, боротьбу за свої цінності як "провокацію". Але наголошую: це їх, лібералів, власна суб'єктивна позиція.

Такі цінності, як власна історія та мова не є "галицькими", чи іще якими. Це є надбання всього українства.

То й захищати їх треба по всій Україні, і там, де нині живе українець, тобто, по всьому світу. Спроба очорнити діяльність Ірини Фаріон взагалі виглядає як гола маніпуляція фактами: у звичайній собі лекції щодо правильного вживання українських імен, ліберали бачать "сортування" дітей.

І не варто розділяти українців, назвавши Львів "столицею Західної України". Адже українці – вони єдині, хай де би вони не жили. А столиця в українства є й буде одна, починаючи від його витоків: це стольний град Київ. І соціал-націоналісти послідовно про це заявляють.

Здивувала спроба кинути тінь на національно-визвольну боротьбу українців, і, зокрема, постать Івана Ґонти. Невже "толерантність" для декого важить більше ніж захисник українства, Ґонта? Невже традиція "нетолерантності" до катів українства – це погано?!

Як на мене, то традиція знищувати тих, хто тебе пригноблює, це добра традиція. Здорова така. Природна. Чого не можу сказати про "традицію" лібералів України переглядати Вчинки видатних українських Постатей, звіряючи їхні дії з "дотриманням толерантності".

Якщо хтось порушує права моєї Нації, то він автоматично позбавляється будь-яких прав у моїй свідомості. Хіба не так?

Щодо постаті Степана Бандери та його сприйняття українцями.

По-перше, не треба знову намагатися штучно поділити Україну. По-друге, Герої в України одні. Не треба "враховувати" позицію ворогів, або людей, що одурені полудою ворожої пропаганди. Треба працювати щоб така позиція не отруювала мізки українців.

Людина або українець, або ні. І та війна, що триває й нині, на рівні свідомостей і світоглядів – це не громадянська, а зовнішня борня: між українською Україною, з одного боку, і окупантами, та колабораціоністами з іншого. Чим націоналісти й займаються.

Нині, щоправда, до комуністичних нечистот доєдналися їхні колишні "опоненти" – ліберали. До лібералів України (саме так, а не "українських лібералів", адже таких не існує) треба ставитися як до колабораціоністів, що в часі війни здійснюють ворожу пропаганду, розкладають моральний дух Нації, і сприяють поразці.

Як на мою особисту думку, то колабораціоністи нічим не кращі за окупантів, а навіть і гірші – бо вони частенько діють приховано, і тому їх важче виявити.

Ну й, по-третє, за даними опитувань, підтримка ідеї визнання Бандери Героєм України, послідовно зростає. Якщо в березні 2010 за таке визнання висловилися 28% опитаних, у квітні 2011 – уже 32%.

Цікаво, що в явно "не галицькому" центрі країни – Вінницька, Кіровоградська, Полтавська, Хмельницька Черкаська області – за скасування рішення щодо визнання Бандери Героєм України вже було менше половини, 42%. А проти скасування – 32%.

На півночі – Київ, Київська, Житомирська, Чернігівська, Сумська області – уже 49% виступили проти скасування указу про визнання Степана Бандери Героєм України, і лише 35% таке рішення підтримали.

Ну, а на Заході України, куди, окрім так званих "галицьких" областей входить ще й Волинь, Закарпаття, Рівненщина та Буковина, за скасування указу – лише 12% населення, а 72% вважає його Героєм.

На базі зокрема й цих цифр можна стверджувати не тільки те, що українці Центру визнають Бандеру Героєм, а що це вже є ідеєю більшості українців по обидва береги Дніпра. Ба більше: 17% мешканців сходу – Харківщина, Січеславщина, Запоріжжя – також проти скасування указу щодо визнання Бандери Героєм. Навіть на Донбасі таких уже 15%.

І це – попри ґвалт українофобів на телебаченні, радіо, друкованих ЗМІ, українофобську владу.

Щодо закидів про нашу, націоналістів, "агресивність та без альтернативність", то хотілося б донести наступне: якщо ми вважаємо, що наші ідеї й діяльність правильні, то хіба ж ми не мусимо впроваджувати їх "сильно, агресивно й безальтернативно"?

Так, ми робимо Бандеру одним із символів – але всієї України. Із часом, наші ідеї переможуть повсюдно, де мешкає українець. Різноманітним діячам треба не наголошувати, у чергове, на перебільшених ними відмінностях між українцями, а працювати на те щоб російськомовні українці поверталися в лоно своєї рідної мови. Цим, зокрема, і займаються соціал-націоналісти.

Ми працюємо над тим, аби в майбутньому не було балачок про "населення" чи "електорат", а була Українська Нація.

Якби дехто нам хоча би не заважав у цьому, то цей процес ішов би швидше.

А от якраз "закрити шлях" до українства намагаються, щоправда, безуспішно, різні колабораціоністи та ліберал-"демократи". Це вони відлякують деяких українців, що мешкають на Сході – своєю слабкістю, пасивністю, нерішучістю, непослідовністю.

Цьому є й цілком конкретні статистичні підтвердження: за даними опитування Центру політологічних досліджень, проведеного в Донецьку в лютому 2011 року, лише 15% донеччан "у жодному випадку не проголосували б за Свободу". Аналогічний показник для ПР склав 14%. А от, наприклад, за БЮТ-"Батьківщину" у жодному разі не голосувало би 48% донеччан!

"Електоральним полем" для ВО "Свобода" є всі українці, незалежно від того, де вони мешкають.

І це свята правда, що нас не хвилює, як це сприймають наші вороги. "Поле патріотизму" зараз і так зайняли різні ахметови, пінчуки, васадзе, коломойські та інші, до них подібні, які справді "розвивають економіку" – тобто підвищують коефіцієнт визиску з українців, які на них працюють. Це вони, оці "патріоти своєї кишені", будують задля власної втіхи величезні стадіони – коли поруч злидарює українець, якого цей "патріот" перед тим ошукав.

Я особисто не відчуваю до нинішньої держави "Україна" якихось теплих почуттів. Це вивіска, за якою поєдналося радянське мислення з диким капіталізмом.

Любов до держави, що її називають патріотизм, і до Нації – це різні, а за нинішніх обставин – часто ще й протилежні поняття.

А тепер поговоримо про оту "толерантність" до ворогів українства чи до ворожих ідей. Мушу зазначити, що "адекватна толерантність", запропонована ними, має свою фінальну стадію – мертве тіло в гробу. Воно точно нікому не шкодить, воно вже "толєрантне до мозґа костєй". Воно не може бути агресивним, бо лише щось живе може діяти. І цьому мертвому тілу, будуть "до лямпочки" будь-які потуги обґрунтувати й поставити його смерть на "освітню й наукову основу".

Кожна самовпевнена та сильна нація пропагує у своєму інформаційному просторі культ своїх героїв. Акцентуючи увагу на їхніх важливих для нації справах, не зважаючи на думки різноманітних сусідів та "прогресивних істориків".

Інша система виховання неминуче призведе до національного занепаду.

Жодна спільнота не обходиться без стереотипів. Питання тільки в тому, які вони: нав'язані чужинцями, і такі, що її вбивають, чи витворені самою спільнотою для самозбереження.

Коли Микола Лемик за наказом проводу українських націоналістів убив емісара більшовицьких спецслужб, начальника канцелярії консульства СРСР у Львові Олексія Майлова, на знак протесту проти Голодомору – у його діях, очевидно, теж був присутній "стереотип": той, хто належить до ворожого табору, має бути знищений.

Страшно й подумати, що було би, якби перед цим Лемик думав би, чи буде це "толерантно", чи ні.

Творчість Тараса Шевченка також, на загал, зовсім "не толерантна". Тому щиро раджу її до прочитання й усвідомлення різним "аналітикам". Можливо, хоч тоді вони зможуть піднятися до рівня вільної Людини, і їх цікавитиме не те, як реагують на щось чужинці, а що потрібно українцю і його Нації.

Як відреагують чужинці – це їхня справа, а не українців.

Не треба забувати й те, що війна, яку вела УПА і її керівники, іще триває. Хоча нині це інформаційна війна. Ми нічого не беремо, не "компенсуємо" – над те, що не є нашим. Ми беремо те, що нам належить.

Не більше, і не менше.

Якщо українець хоче, щоби українські вулиці, стадіони й аеропорти носили імена українських Героїв, то так воно й буде. І нас не цікавить те, що Росія чи Польща залякують цими героями своїх громадян.

Звісно, досліджувати комплекси російського суспільства – справа важлива й актуальна. Але лишімо її різноманітним вузькопрофільним діячам, що дуже люблять це робити.

Щодо Польщі.

Примирення з поляками справді потрібне, але на базі того, що кожен поважає позицію іншого, і не втручається в неї. Мені байдуже, як поляки в Польщі хвалять Пілсудського. То й поляків не має хвилювати те, що думають українці про своїх героїв.

Те, що Пілсудський у Польщі, а Бандера в Україні – герої, це нормально. Хоча, це не значить, що я позитивно оцінюю Пілсудського, а поляки – Бандеру.

Просто це ті речі, які не вкладаються у світогляд "всезагального порозуміння". І якщо українці назвуть свій аеропорт у Львові ім'ям Бандери, а поляки в Ряшеві – Грабовського, то, повірте, нічого б не змінилося. Кожен лишився би при своїй думці.

І це нормально.

Ну й на останок, хотілося б спростувати неправдиві твердження щодо електоральної ситуації в Україні. Перед кожними виборами різноманітні "аналітики" розповідали як падає рейтинг "Свободи". Попри це, кожного разу соціал-націоналісти набирають усе більше голосів по всій Україні.

Тож слід пам'ятати, що від постійного повторення слова "халва" в роті солодше не стане. Зрештою, пропаганда й впровадження своїх ідей – вимагає доступу до відповідних державних механізмів. А щоби отримати цей доступ, треба мати електоральну успішність, для чого потрібно бути виразником Ідеї.

Замкнуте коло. І саме тому підтримка "Свободи" послідовно зростає.

P.S. Уявіть-но на секундочку, що би сталося з Вами, якби Ваш організм перестав боротися, вбивати мікроби, що постійно його атакують. Ви би померли, і швидко.

Так і в суспільстві: якщо Нація перестає нищити своїх ворогів – вона помирає. Або фізично, або духовно.

Василь Бабич, спеціально для УП